Інформаційне повідомлення про проведення громадського обговорення пропозицій про найменування вулиць в розроблених кварталах житлової забудови «Ксендже» та в районі вул. Повстанців біля каплиці «Писанка» у м. Миколаєві

0 192

Організатор громадського обговорення: Миколаївська міська рада Миколаївського району Львівської області.

  1. Найменування 4-х вулиць, що пропонуються для присвоєння в кварталі житлової забудови «Ксендже»: вул.Широка, вул.Довбушів Провал, вул.Валерія Лозинського, вул.Степана Чижинського, вул.Кароля Млодніцкого, вул.Федора Підстригача, вул.Івана Головацького, вул.Петра Терлецького.

  1. Найменування 5-ти вулиць, що пропонуються для присвоєння в кварталі житлової забудови в районі вул.Повстанців біля каплиці «Писанка»: вул.Блажкова, вул.Адамів Форт, вул.Високий Камінь, вул.Юрія Мнішека, вул.Мойсея Шорра, вул.Володимира Корінця, вул.Дениса Коренця, вул.Миколи Сороколіта, вул.Мирона Старовецького, вул.Івана Свободи (Чех), вул.Степана Янкевича (Крук)

Суб’єкт подання пропозиції, з приводу якої проводяться громадські обговорення: Миколаївська міська рада Миколаївського району Львівської області.

Строк, місце, час проведення заходів з громадського обговорення: Громадські обговорення проводяться з 05 липня 2019 до 05 вересня 2019 року  шляхом подання і розгляду пропозицій (зауважень) від фізичних чи юридичних осіб.

Поштова адреса та (або) адреса електронної пошти, номер телефону, строк і форма для подання пропозицій (зауважень): вул. Шептицького, 82, м.Миколаїв, Львівська область, 81600, е-mail: mykolaivrada1@ukr.net, тел. 51-271;

Пропозиції (зауваження) учасників громадського обговорення подаються у письмовій чи усній формі, надсилаються електронною поштою із зазначенням прізвища, імені, по батькові та адреси особи, яка їх подає, у строк, передбачений в інформаційному повідомленні, але не менш як протягом 30 днів з дати опублікування повідомлення про його проведення.

Анонімні пропозиції (зауваження) не реєструються і не розглядаються.

Прізвище та ім’я особи, визначеної відповідальною за проведення громадського обговорення: спеціаліст І-ї категорії з питань організаційного забезпечення роботи ради Л.М. Ільницька.

.

Строк і спосіб оприлюднення результатів громадського обговорення: Результати проведення громадського обговорення буде опубліковано протягом 5 днів після закінчення строку подання пропозицій (зауважень) в газеті “Миколаївські вісті” та на офіційному сайті Миколаївської міської ради.

Міський голова А.І.Щебель

Степан Чижинський – Народився не пізніше 1630 р. в Миколаєві або в Дроговижі. Письменник, перекладач, організатор першого російського театру. За часів, коли дроговизькими старостами були відомі магнати Остророги, у них на службі перебував православний шляхтич Федір Чижинський, дім якого знаходився на Ринку в Миколаєві. Його син Степан, здобувши ґрунтовну освіту, напевно у Львові, у 1657 р. як ротмістр коронного війська взяв участь у поході гетьмана С. Потоцького на Україну. Там він, не бажаючи воювати проти своїх, перейшов на бік козаків і два роки викладав латинь у Могилянському колегіумі у Києві. Побоюючись видачі полякам після Гадяцької унії 1658 р., він перебрався до Смоленська як домашній вчитель дітей князя М. О. Голіцина.

У 1675 р. він опинився у Москві у боярина Артамона Сергійовича Матвеєва, який доручив йому організацію першого російського театру. Спочатку Степан Федорович Чижинський навчав “комедійним наукам” 80 піддячих, а потім поставив дві п’єси “Про Давида з Голіадом” (23 січня 1676 р.) та “Про Бахуса з Венусом” (24 січня 1676 р.). Тексти п’єс не збереглися. Одні дослідники вважають, що вони були написані Степаном Чижинським, інші думають, що він тільки переклав російською п’єси І.-Г. Грегорі.

Московське суспільство ще не сприймало театр, який було закрито відразу ж після заслання боярина Матвеєва, якого вважали небезпечним “західником”.  Чижинського забрав до себе митрополит Паїсій Лігарит, який потребував перекладачів.

З 1 лютого 1672 р. Чижинський став перекладачем Посольського приказу (зовнішньополітичного відомства тодішньої Росії),  фактичний керівник якого Омелян Гнатович Українцев набирав вихідців з України та сприяв їх кар’єрному росту. У Посольському приказі потрібні були фахівці, які знали мови і вміли тримати себе з іноземцями.

У 1678–1679 рр. Чижинський переклав для царської бібліотеки з латинської мови “Книгу про місяць і всі планети небесні” та з польської мови “Двір цісаря турецького” Шимона Старовольського. У 1684 р. він брав участь у переговорах з           І. Х. Жировським та бароном Блумбергом у Дорогобужі, а у 1686 р. їздив з боярином Борисом Петровичем Шереметьєвим до Львова на підписання Вічного миру, а потім до Варшави і Відня, звідки з І. Волковим його направили до Венеції. За ці переговори С. Чижинський був нагороджений рангом московського дворянина і високим грошовим окладом.

У 1695 р. серед 22 перекладачів Посольського приказу він числився на третьому місці. У 1695–1697 рр. С. Чижинський очолював секретну місію у Відні і фактично заложив сітку російської зовнішньої розвідки в Європі. Після 1699 р. він відійшов від служби, але продовжував писати вірші та перекладати книги. Остання згадка про нього відноситься до 1709 р.[1]  Напевно початкову освіту зачинатель російського театру та російської зовнішньої дипломатичної розвідки здобув таки в миколаївській школі при храмі св. Миколая.

Петро ТерлецькийВнук першого війта-українця міста Миколаєва. Терлецьким у XVII ст. належало с.Красів. В молодості шляхи П.Терлецького якось пересікалися з С.Чижинський (напевно в Миколаєві), бо за протекцією останнього у 1686 р. він був прийнятий на службу до боярина Б.П.Шереметьєва. Разом з ним їздив у Відень, Баден, Венецію, Рим та на Мальту. У 1695 р. в Чернігові у єпископській друкарні польською мовою вийшла його книга «Слава героїчних справ ясновельможного його милості пана Бориса Петровича Шеремети» з ілюстраціями відомого українського гравера Леоитія Тарасевича. Це був панегирик Б.П.Шереметьєву, який разом з гетьманом І.Мазепою успішно воював на Низу Дніпра проти турків. Можна звернути увагу, що сам Борис Шереметьєв здобув освіту у Києві в Могилянській академії і був в добрих стосунках з гетьманом Мазепою і верхівкою козацтва.

Володимир  Єльчанінов  (1947-2009), талановитий педагог, композитор, музикант, незмінний керівник міського духового оркестру. Він творив Велику Музику, яка досі нікого не залишає байдужим, за що йому першому присвоїли звання почесного громадянина міста Миколаєва. Автор сотні інструментальних п’єс, музичних обробок для духових оркестрів. Його підручниками користуються у багатьох музичних школах країни, твори композитора увійшли у програму іспитів до вищих музичних закладів. Збірки його дивовижних музичних новел було видано в Україні, Італії та Канаді.

Народився 3.11.1947 р. на Кіровоградщині у сім’ї інтелігентів. З раннього дитинства жив і працював у Миколаєві. Закінчив середню школу №2 м.Миколаєва та Кам’янець-Подільський індустріальний технікум. Працював за фахом техніком-електриком, інженером по електрообладнанню Миколаївського цементно-гірничого комбінату та ВАТ «Миколаївцемент».

  Музики вчився приватно у Надії Ярошевської (фортепіано) та Мирона Старовецького (духові). Виступав як соліст і керівник інструментальних ансамблів та духових оркестрів. Писав інструментальну і симфонічну музику в класичній манері, автор більше 250 творів. Значну частину його доробку займають педагогічний репертуар для музичних шкіл та училищ по класу духових, концерти і вокальні твори. Твори В.Єльчанінова видаються в Україні, Канаді та Італії, а також виконуються в концертних програмах.

 Іван Головацький – Народився 29.10.1814 р. у с.Чепелі па Бродівщині. Помер 9.11.1899 р. у Відні. Брат-близнюк співзасновника “Руської трійці Якова Головацького (1814–1888). Поет, журналіст, видавець. Часто бував у Миколаєві у батьківській родині.  Закінчив Львівську гімназію, навчався у Львівській духовній семінарії, звідки перейшов на медичний факультет Віденського університету, який успішно закінчив. Працював у Відні лікарем. Ще у семінарії належав до гуртка «Руська трійця». З 1849 р. співробітник львівського часопису «Галицько-руський вісник», у 1850 — 1852 рр. редактор наступника цього часопису «Вестник… для русинов Австрийской держави» у Відні. В ранні роки відстоював ідею федерації словянських народів, а потім під впливом брата повністю перейшов у табір москвофілів. Як поет залишив цикл сонетів і ліричних поезій написаних доброю українською мовою. Численні наукові розвідки, нотатки та прозові літературні твори написані суржиком або російською мовою. Мав значний вплив на сербське, словацьке і чеське відродження і культурне життя Галичини другої половини ХІХ ст.

Микола Сороколіт (12.12.1912–1996) – автор знаменитої партизанської пісні “Вже вечір вечоріє” (“Лента за лентою набої подавай”) на музику Василя Заставного (1947). Народився в с. Вибранівці на Львівщині. Вихованець “Просвіти”, зріс на традиціях української героїки. Відмовившись зректися своєї національності і перенести метрику з церкви до костелу, він вимушений залишити п’ятий клас державної математично-природничої гімназії у Львові, поринув у громадську роботу. В 19 років був ув’язнений за розповсюдження націоналістичних листівок. Через півтора року вийшов на волю, став членом ОУН. Потім його кілька разів арештовують, а в 1939 р. поляки запроторюють до страшної в’язниці Берези Картузької, з якої вийшов після розгрому Польщі. Був у підпіллі. В 1941 р. проголошував Акт відновлення Української держави на Жидачдащині (Вибранівці, Глібовичах, Загірних Брильцях та інших). Уник гестапівського арешту і появився в УПА як воїн Люлька. Писав вірші, частина з яких стали партизанськими піснями.

В одному з численних нерівних боїв 19 квітня 1949 р. тяжко поранений М. Сороколіта знепритомнів і потрапив до рук емгебістів. Пережив страшні тортури. Був засуджений до кари смерті, потім заміненої на 25-річну каторгу. Відбував у концтаборах Кінгірі, на мідних рудниках в Джез-казгані, готував повстання. Втративши здоров’я, в 1957 р. визнаний нездатним до праці; йому трохи скоротили термін ув’язнення І він повернувся на Україну, переїхав в м. Миколаїв на Львівщину у 1991 р. Похований на місцевому цвинтарі м. Миколаєва.

Юрій Мнішек (1548–16.05.1613) – польський магнат, каштелян радомський, крайчий великий коронний (з 1574), воєвода сандомирський (з 1590), староста самбірський, сяноцький, сокальський, рогатинський і львівський (з 1593 р.). Зять Миколи Тарла і муж Ядвіги Тарлової-Мнішек. По смерті Миколи Тарла його вдова передала зятеві у держання Дроговиж, Устя, Розвадів, Надріччя, Дубно (нині Дуброва), Стільсько, Ілів і новозаснований Миколаїв Дроговизького староства, а також Велику Горожану, Малу Горожану і Ричків (нині Ричагів) Львівського староства. У 1595 р. Юрій Мнішек добився розширення магдебурзького привілею 1570 р., додавши 35 ланів землі, дозвіл на два річні ярмарки, щотижневі торги по вівторках, вільне мелення пивного солоду і куріння горілки, регламентацію числа майстрів у міських цехах (по 6 у кожному і 12 – у шевському), а також заборонивши євреям мати нерухомість і жити у місті та на передмістях. Цей привілей було підтверджено королем Сігізмундом ІІІ у 1596 р. Його без змін підтвердили королі Владислав IV (1633), Міхал Корибут (15 жовтня 1671), Август ІІ (13 липня 1720), Август ІІІ (6 липня 1748) і Станіслав Август (6 жовтня 1766).

Юрій Мнішек виступив головним організатором авантюри Лжедмитрія І, завербувавши для нього бл. 1600 осіб, до яких долучилися бл. 2 тис. запорожців. Цей похід завершилася вступом в Москву, коронацією самозванця і його шлюбом з внучкою Миколи Тарла – Мариною Мнішек (12.05.1605), першою російською царицею, яка була офіційно коронована в Успенському соборі Кремля. Лжедмитрій І обіцяв надати дружині Новгородське і Псковське князівства, а тестеві – Смоленське і Сіверське князівства та 1 млн. злотих, але безславно загинув під час московського бунту (17.05.1605). Після ув’язнення у Ярославлі Єжі Мнішек був відпущений (1607), але продовжив участь у московській війні. Брав участь у битві під Клушином у червні 1610 р.

Мнішек, який виріс у родині кальвіністів і перейшов у католицьку віру скоріше з кар’єрних міркувань ніж за переконанням, підтримував православних, що, можливо допомогло йому легко навербувати запорожців. Також при ньому у м. Миколаєві костел так і не почали будувати, обмежившись каплицею, зате на передмістях були поставлені 4 церкви. Перед московським походом він пожертвував 950 злотих на будівництво Успенської церкви у Львові. Повернувшись до Львова у 1609 р., він отримав 5 золотих дукатів від руської громади.

Кароль Млодніцкий (27.09.1835, Дашава – 1.03.1900, Львів) – відомий польський живописець і графік, З 1865 р. свої вакації художник проводив переважно в Миколаєві у родичів (три покоління Млодніцьких були органістами у миколаївському костелі), шукаючи натхнення в околицях містечка. Жив на території плебанії на початку теперішньої вулиці Шевченка. З середини ХІХ ст. органістами в костьолі св. Миколая були представники родини Млодніцьких. Під час однієї з таких вакацій у 1876 р. і було створено композицію, центральною частиною якої була церква св. Спаса у Миколаєві, невдовзі розібрана. Картина відома в багатьох копіях та репродукціях, а також завдяки гравюрі центральної частини, яка була поміщена у віденському часописі “Клос” у 1884 р. Доля оригіналу картини невідома. Кароль Млодніцький любив цю церкву і у 1876 р. намалював для неї два запрестольні образи Діви Марії та Ісуса Христа. В числі його робіт також історичне полотно “Останні хвилі життя Марини Мнішек” (1867, сюжет картини навіяли відвідини крипти Ядвігі Мнішек в миколаївському костьолі), “Сільська церква” (1868, моделлю послужила дерев’яна церква в с. Дроговиж, яка не збереглася), Закінчив школу і гімназію у Стрию, де вже тоді помітили його талант рисувальника. Далі вчився у Львові у Яна Ігнація Машковського (1794–1865) – відомого майстра портрету, натюрмортів та історичних і жанрових полотен, який виховав цілу плеяду відомих художників. Потім К. Млодніцький навчався в Академії мистецтв у Мюнхені (1857–1859), Дрездені (1859–1860) та в 1861–1863 рр. у французького художника-романтика Леона Коньє (1794–1880) в Парижі. Повернувшись до Львова, К. Млодніцький працював вчителем рисунку в гімназії ім. Франца Йосифа, чоловічій та жіночій учительських семінаріях (1871–1892). Був одним з засновників львівського Товариства приятелів красних мистецтв (1867) і його директором (1881–1883), засновником і віце-головою Львівського літературно-художнього гуртка, головою Товариства живописців і скульпторів у Львові (від 1893). Для Галицької крайової виставки 1894 р. організував ретроспективну виставку польського мистецтва за 1764–1886 рр. Приймав участь у львівських виставках 1868–1876, 1879–1881, 1884–1887, 1894. Серед його друзів такі яскраві особистості як поет-романтик, один з лідерів “української школи” в польській літературі Северин Гощинський, художник-романтик Артур Гротгер, меценат граф Володимир Дідушицький, художники Ян Матейко, Карл-старший Машковський та Генрік Родаковський, скульптор Паріс Філіппі, поет Корнель Уейський та художник, поет, драматург і журналіст Корнило Устиянович. Як художник Кароль Млодніцький перебував під впливом романтизму та раннього символізму. Художник користувався гострими контрастами світотіні, насиченими кольорами. Він малював портрети, історичні, алегоричні по жанрові картини, краєвиди, а також виконував ілюстрації до літературних творів. Серед його найбільш відомих творів “Вацлав з тілом Марії” (1858), “Зліт поета у сфери думки” (1859), “Костюшко як селянин” (1859), “У сибірському руднику” (1863), “Алегорія польського повстання 1863 року” (1863), “Фантастичний краєвид” (1868, ілюстрація до вірша К.Уєйського), “Повернення з маскараду” (1869), “На ринку в Чернівцях” (1871), “Похід у Сибір” (1873), “Гуцул-скрипаль” (1874), “Наречена на Галицькій Русі” (1876), “Хлопець з околиць Львова” (1876), “Твардовський викликає дух Барбари Радзивіл” (1879). Серед портретів роботи К.Млодніцького – портрети цісаря Франца Йосифа І (1859–1860), автопортрети, портрети дружини та доньки. Ілюстрував львівські часописи “Стріха” (1870–1873) та “Рожеве доміно” (1882). Залишив багато рисунків олівцями, крейдами, тушшю, вуглем. Твори К.Млодніцького зберігаються у Львівській картинній галареї, приватній збірці Максимовичів у Львові та розкидані по приватних збірках і музеях Польщі. Завантажений громадською та педагогічною роботою (його учнями були відомі художники Юліуш Зубер (1861–1910), Мечислав Рейзнер (1861–1941) та Ян Стика (1858–1925), які починали у Львові, а потім досягли світової популярності), поступово відійшов від творення нових власних картин. Цікаво, що період його найбільшої творчої активності співпав з миколаївськими вакаціями. У 1871 р. художник одружився з Вандою Монне де Латур (1850–1923), скульптором, художником та письменником, дочкою власника відомих львівських цукерень інженера Карла Монне де Латура (1818–1905). Красуня Ванда Монне була романтичним коханням відомого львівського художника Артура Гротгера (1837–1867). По його ранній смерті вона продала свої коштовності, перевела в гроші частину посагу і перевезла тіло коханого з Франції до Львова, де його було поховано на Личаківському цвинтарі. На її замовлення у 1873 р. на могилі було встановлено пам’ятник роботи скульпторів Паріса Філіппі та Абеля марії Пер’є зі статуєю жінки, яка має портретні риси Ванди Монне-Млодніцької. В іншому львівському пам’ятнику А.Гротгеру у костелі домініканців скульптор В.Гадомський також представив ідеалізовану постать Ванди у вигляді алегоричної статуї Полонії (1880). Портретний медальйон А.Гротгера на личаківському надгробку виконала сама Ванда за першим гіпсовим варіантом 1868 р. Кароль Млодніцький був близьким другом А. Гротгера. Під час його похорону 4 липня 1868 р. він разом з П.Філіппі оформили зал та катафалк художника у дусі романтичної взаємодії мистецтв. У 1887 р. К.Млодніцький написав передмову до виданого у Львові альбому репродукцій творів А. Гротгера “Крейда і палітра”. Ванда Монне-Млодніцька брала участь у художніх виставках, працювала над гіпсовими та бронзовими портретними медальйонами (серед них портрет швагра Ігнація Млодніцького, органіста миколаївського костелу), залишила рисунки олівцями та тушшю. В неї були закохані поет Корнель Уейський (1823–1897) (збереглося їх листування), композитор і скрипаль Генрік Венявський (1835–1880) (який присвятив її свій музичний твір “Легенда”). Кароль-старший Машковський у 1875 р. виконав її погруддя. Ванда написала повість “На порозі слави” про життя молодих художників (1884), низку оповідань та дитячих книжок, переклала польською Ганса-Хрістіана Андерсена, Кнута Гамсуна, “Історію Лускунчика” Т.А.Гофмана, “Муки Ісуса Христа” К.Емеріх та “Легенди Христові” С.Лагерльоф. Її спогади разом з листуванням з А.Гротгером були надруковані у двотомнику “Артур і Ванда: історія кохання Артура Гротгера і Ванди Монне”, що вийшов у Львові у 1928 р. Її скульптурні твори зберігаються у Львівській галареї мистецтв та Львівському історичному музеї. Кароль Млодніцький і Ванда Монне-Млодніцька мали сина Адама та дочку Марію. Мариля Млодніцька-Вольська (1874–1930) стала відомою письменницею. У кінці ХІХ ст. у віллі Млодніцьких–Вольських “Край світу” (по вул. Каліча Гора, 24) був неформальний літературно-художній центр Львова. Серед інших тут часто бував і Генрік Сенкевич. Ванда Монне-Млодніцька після смерті Кароля жила в домі дочки і зятя інженера Вацлава Вольського (1865–1922). Тут жила також і її внучка письменниця Беата Обертинська (1898–1980), яка підтримувала контакти з миколаївськими Млодніцькими.

Мойсей (Мойше) Шорр (10.05.1874, Миколаїв – 8.07.1941 року, Узбекистан) – історик, орієнталіст, фахівець з історії Ассирії, Вавилону і Давнього Сходу. Відомий розшифруванням вавилонських та асирійських клинописних текстів, зокрема знаменитого кодексу Хамураппі (1792–1750 рр. до н. е.). Професор семітології Львівського університету (1915–1923). У 1918 році обраний дійсним членом Академії наук Польщі. Сенатор парламенту Польщі в 1934–38 рр. (був призначений Президентом Польщі І. Мосціцький в числі вірилістів – вчених світового рівня), де виступив з осудом радянського уряду за Голодомор.

Шорри мешкали в будинку на пл. Ринок. За радянських часів в тому будинку був ЗАГС, 1.07.1941 р. будинок згорів, коли розірвало радянський танк, на цьому місці пізніше знаходилася типографія. Здобув освіту в університетах Відня, Берліна і Львова. У 1899–1923 рр. викладав іудаїзм і історію в Єврейському педагогічному інституті у Львові та семітологію (з його ініціативе розпочалося систематичне викладання гебрейської, арабської, ассиро-вавилонської і арамейської мов) у Львівському університеті (1911–1923). З 1923 р – рабин Великої хоральної синагоги на вулиці Тломацькій в ​​Варшаві і в тому ж році отримав посаду професора семітології Варшавського університету. Один з організаторів і ректорів Інституту іудейських досліджень, де він став професором в 1928 році.

Шорр не перебував в політичних партіях, але був переконаним сіоністом. Шорр часто представляв інтереси всієї єврейської громади Польщі як усередині країни так і на міжнародних форумах. З початком Другої світової війни у вересні 1939 р., побоюючись німецьких репресій, друзі вмовили Мойсея Шорра перебратися в Галичину, яку вже займали радянські війська. Сетра Шорра вийшла заміж за відомого миколаївського купця Вініча (Вінера), який об’єднав бізнес двох родин. Особняк Вінічів-Шоррів знаходився на місці прибудованої частини пізнішої типографії і був зруйнований під час вибуху танку КВ-2 1 липня 1941 р. З невідомих причин, можливо як найбільших місцевих багачів, сім’ю Шоррів радянські каральні органи почали переслідувати. Особняк був конфіскований і в ньому розмістили відділеня ЗАГС. Тому Мойсей Шорр не затримався у Миколаєві і поїхав далі до другої сестри в Острог, де був арештований НКВД і загинув в ув’язненні в Узбекистані. У його сумці знайшли асирійські тексти і звинуватили у шпигунстві. Його арешт викликав великий міжнародний резонанс, за його звільнення клопотав президент США Франклін Рузвельт, але Сталін відповів, що вчений вже помер. І тільки після війни, син Моймея, єдиний з родини, який пережив війну, зміг довідатися про долю батька, місце поховання якого так і не встановлено.

 

СТАРОВЕЦЬКИЙ  Мирон Михайлович (01.11.1937, Миколаїв – 04.02.1997, Тернопіль) — український педагог по класу труби. 

Закінчив з відзнакою Львівське музичне училище, консерваторію ім. М.Лисенка у 1963 році. Був направлений на роботу в Тернопільське музичне училище ім. С. Крушельницької, де впродовж 35-ти років він працював викладачем по класу труби. Був одним з організаторів Тернопільського муніципального духового оркестру «Оркестра Волі».

За період творчої діяльності талановитий педагог підготував більше 100 музикантів. Серед них — заслужений артист України, професор Львівської музичної академії ім. М. Лисенка Роман Наконечний; заслужений артист України, доцент Харківського Національного університету мистецтв ім. І. Котляревського. Володимир Подольчук; доцент Одеської музичної академії ім. А.Нежданової Ігор Борух; доцент Уральської консерваторії ім. М. Мусорського Натан Бірман, композитор Володимир Єльчанінов та інші.

Педагогічний досвід Мирона Старовецького у Тернопільському музичному училищі ім. С. Крушельницької сьогодні продовжує його учень, викладач-методист Богдан Жеграй. Десятки його вихованців працюють у школах естетичного виховання, артистами професійних оркестрів в Україні, а також поза її межами: у США, Канаді, Ізраїлі, Франції.

 

Широка – гора Широка, давній топонім на межі земель Миколаєва і Розвадова, знаходиться в південній частині міста, по ній проходив шлях з станції Миколаїв-Дністровський до Роздолу та Дуброви. Назва відома з карт 1867 року. Користується в побуті серед населення Миколаєва, Радіва, Прийми і Розвадова.

Довбушів провал – давній місцевий топонім, яким користуються миколаївчани досі, походить від господаря Добушовського, який мав тут свої земельні ділянки, засаджені черешнями.

Блажкова – давній місцевий топонім, відомий з першої половини XVIII століття. Походить від власника земельної ділянки ксьондза місцевого костелу Блажека, який викупив її у міщанина Засідковича, що мав тут свої землі і сіножаті. Назва збереглася місцевими жителями.

Адамів форт – місцевий топонім, відомий з початку ХХ ст. Форт, який зводився поблизу на горі був названий за миколаївським підприємцем Адамом (по місцевому Пуць), який мав тут випал вапна і робив дахівку. У 1910 р. уряд Австро-Угорщини викупив цю земельну ділянку і почав будівництво форту названого «Адамів Форт», який мав захищати південно-східну дільницю фортеці Миколаїв зі сторони Радіва. Назва засвідчена топографічними картами Австро-Угорщини.

Федір Підстригач – перший задокументований голова міста (бурмістр) у 1611–1617 рр, який підписався під вольностями (дезодоратами) від 1616 до польського короля, разом з 216 міщанами (перші прізвища міщан) і 4 священиками, і отримав разом з райцями Семеном Черкаським іЗахаром Кушніром королівський глейтовий лист безпеки у 1617 р. з гарантіями невтручання у справи міста королівських урядників, зокрема перемишльського старости Стадніцкого.

Високий Камінь – давній місцевий топонім, камінь на горі Підлисі, який видно з усіх околиць міста, вперше приведений у спогадах письменників, які відвідали Миколаїв своїх подорожах до Карпат (Іван Франко, Яків Головацький), так гору називають місцеві жителі, які живуть під цією нею, тепер помаленьку переходить в топонім «На Писанці».

Іван Свобода-Чех (+ 1944) – останній цехмістр, керівник цеху гончарів, найбільшого ремісничого цеху в другій половині ХІХ – 1939 р. Жив на розі нинішніх вулиць Устияновича і Шевченка, де тепер розміщений ЗАГС. Вірогідно походив з чеської родини, яка осіла в Миколаєві на поприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.

Степан Янкевич-Крук – повстанець, останній на бойовищі, потрапив в полон важко контуженим 16 серпня 1955 року в Басівці. В підпіллі з 1941 року (від початку війни), нагороджений памятними медалями УПА, та «Бронзовим Хрестом бойової заслуги». Весною 1941 року потрапив до Дрогобицької тюрми, звідки після ліквідації тюрми вернувся додому, жив на куті вулиці теперішніх Лисенка і Вузькою (стоїть пам’ятний знак, на місці його обійстя. Виконував різні доручення, був в боївці СБ (Служби безпеки), в охороні криївки, де знаходилась криївка друкарні на Колотічках, виконував доручення крайового провідника ОУН Яреми (Євгена Пришляка) та провідного ідеолога ОУН (Палідовича-Карпатського). Засуджений на 25 років таборів, відбув повністю термін ув’язненн. Помер і похований в Миколаєві  1 березня 1999 р

 

Валерій Лозинський (Waleri Lozinski, 1837-1861, популярний свого часу польський письменник, писав історико-пригодницькі твори, якими захоплювалися, називаючи його «львівський Дюма», і журналіст) – народився в м.Миколаєві у польській дворянській сім’ї 1837 року, батько його був поштарем, брат Владіслав відомий згодом колекціонер, письменник, журналіст. Сім’я переїжджає до с. Смільниця під м. Самбором, і ще в шкільні роки юнак починає писати свої перші літературні твори (під псевдонімом Валентин зі Смільниці). У 1855 р. виїхав до Львова, де і провів решту життя. Завдяки підтримці свого родича, відомого історика Кароля Шайнохи, знайшов роботу у редакціях львівських часописів, де публіковав свої статті на історичну тематику. Однак, найбільшу славу йому принесли повісті. Написані у стилі шляхетської “гавенди” Szliachcic chodaczkowy i Szaraczek i karmazyn дали чудовий образ щоденного життя дрібної галицької шляхти. Його найбільш відомі повісті — Czarny Matwij i багаторазово перевиданий Zaklety dwor. Валерій Лозинський, уславлений своїми численними романами і авантюрами, помер від ран, отриманих у поєдинку шаблями за честь дами. Похований на Личаківському кладовищі.

Денис Коренець, народився 3 квітня 1875 року в с. Розвадів, біля Миколаєва. Батько — Василь Коренець, старший вчитель Миколаївської народної школи, потім директор  Розвадівської народної школи, від якого Денис успадкував працьовитість, точність, відповідальність і велике захоплення до науки. Після закінчення чотирикласної школи Денис вступив до Стрийської гімназії, у якій належав до кращих учнів. Його дружиною була Ольга Коренець (Добрянська) — громадська діячка і письменниця. Він мав старшого брата Олександра — священика, автора «Молитвенника для жовнірів українців-католиків», сестру Софію — випускниця Музичної Академії у Відні, оперна співачка, яка пропагувала українські пісні як в рідному краї, так і за кордоном у Познані, Відні, Римі.

Сприятливе довкілля батьківської оселі з національними традиціями та середовище професорів Стрийської гімназії, свідомих високої національно-культурної місії; активне студентське життя у Львівському університеті, участь у наукових семінарах під керівництвом М. Грушевського вплинули на формування світогляду Д. Коренця і викликали потребу молодого науковця працювати для рідного народу. Після закінчення університету в 1897 р. Денис Коренець обирає працю вчителя історії і географії, виховника молоді. Педагогічна і культурно-освітня діяльність Д. Коренця припадає на сприятливий період національно-культурного відродження українців за Австро-Угорщини, а також часи діяльності рідної школи у складних умовах польської, згодом більшовицької та німецько-фашистської окупації.

Учні з любов’ю і пошаною ставилися до свого вчителя. Володіючи ґрунтовними знаннями світової та вітчизняної історії, Д. Коренець у викладацькій практиці використовував надбання європейської педагогічної думки щодо побудови навчально-виховного процесу на засадах співпраці і співтворчості з учнями. Будучи талановитим педагогом, науковцем-істориком і географом, Д. Коренець мотивував учням потребу ґрунтовного вивчення предмету. Він підкреслював: «ми замало знаємо і ще менше цінуємо свою історію та батьківську землю, а через те в останніх століттях ми так і не спромоглися на гідну оборону нашої землі та історії перед ворогом. Молодому поколінню варто грунтовно пізнати свою історію, більше полюбити рідну землю, осягнуте знання та любов прищепити іншим, тоді ми зможемо стати вільними господарями своєї землі».

Шлях організатора кооперативного руху в Галичині розпочинає директором «Спілки для господарства і торгівлі» (1900 р.), яка стала першою у розвитку сільськогосподарської кооперації регіону. Д. Корінець проводив велику роботу для популяризації ідей кооперації: брав участь в організації сільськогосподарських віче, їздив у села з лекціями і бесідами про культуру господарювання, виступав з статтями в українських часописах.

Після об’єднання торговельного відділу «Сільського господаря» із «Спілкою для господарства і торгівлі» у «Крайовий Союз Господарсько-Торговельних Спілок» (1911 р.) Д. Коренця обрали урядуючим директором. Розуміючи значення кооперації, комерції, підприємництва для господарського життя народу в тогочасному світі, приступив до побудови українського професійного шкільництва цього профілю. Він, з 1917 р., будучи директором Торговельної Школи товариства «Просвіта» у Львові, реорганізував її (1924 р.) у середню школу, насичуючи навчальні плани більшою кількістю та ґрунтовнішим вивченням навчальних предметів, які були б потрібні випускникам у майбутній практичній діяльності, запровадив випускні іспити, проходження практики і працевлаштування. При школі створив Однорічний курс для абітурієнтів (1920 р.) і Вищий Кооперативний курс як єдиний навчально-виробничий комплекс з підготовки спеціалістів для українських економічно- господарських інституцій. За взірцем вищої школи проводились заняття семінари, кожних три місяці курсанти складали колоквіум з усіх предметів, а наприкінці курсу — головний іспит при комісії.

На еміграції у Німеччині Д. Коренець почав писати спогади, щоб «спричинитися до вірного відображення доби, в якій жив і дещо робив». Однак смерть не дозволила здійснити до кінця його наміри. Помер Денис Коренець 6 березня 1046 року у Мюнхені.

Share.

Залишити коментар

avatar